Коли потрапляєш у двір Анатолія та Галини Римарчуків, жителів Залізниці, то очі просто розбігаються. Бо ж не знаєш, на чому зосередити увагу, стільки тут різних цікавинок. Зовсім впритул росте ліс, який ніби непомітно зазирає в гості, несучи з собою повні міхи дарів – грибів, ягід. І видається, то не вітер шурхоче у верхівках, а лісові дерева перешіптуються із садовими, оповідаючи долю тутешніх мешканців, – пише Вісник.
Ландшафтним дизайнером є господар
Довкола хати неймовірно багато різних квітів. Тільки сніг сходить – зеленіють, цвітуть вони аж до наступних морозів і заметілей. Величаві та яскраві троянди, лілії різних видів, барвисті тюльпани, нарциси, дзвіночки – всіх і не злічити. Це зараз вони дрімають до весни. Зеленіють лише соснові гілки, котрі лапатою ковдрою прикривають кущі плетучих троянд – таким чином їх утеплили на зиму. Колись, каже Галина Петрівна, такі були лише в неї та однієї жінки, котра й дала їй на розсаду два «дубчики». Тепер же вона не шкодує ділитися красою, роздає спеціально вирощені молоді пагони.
Куди не кинь оком, відчувається креативний підхід. Ландшафтним дизайном займається господар. У величезних круглих основах, зроблених зі старих автомобільних шин, – теж квіти. А от бордюрчики, що огинають квітники, викладені зі скляних пляшок. Ними оточений і льох, інші «конструкції» у дворі. Є тут також альпійські гірки. Не можна не звернути увагу на зроблені з берізок колодязі. На них у теплу пору року стоять та висять десятки горщиків пеларгонії. Трішки далі – знову квітник. На ньому нині виглядають п’ять однакових дерев’яних звірят. Їх для своїх п’ятьох онуків виготовив дідусь. А далі ще цікавіше – поперек канави, котра тягнеться вздовж усієї території, перекинутий місточок, теж ручної роботи. Він єднає подвір’я із місцем відпочинку. У холодку дерев для малечі дбайливі руки Анатолія Федоровича встановили качелі, для дорослих неподалік облаштоване місце для смаження шашликів. Для спільних же посиденьок дідусь із старшим онуком Артемом сплели альтанку. Демонструючи всю цю красу, хазяї й самі тепер дивуються, що колись тут росли чагарники, ожинники, ще й води чимало бувало у рівчаку. Тож хату звели на валу. Ніби вчора те було, а минуло більше трьох десятків літ відтоді.
Одружилися на восьмий день знайомства
Активістці-красуні та співуні місцевого ансамблю було тоді дев’ятнадцять. Юнак мав двадцять три, вже відслужив в армії у сухопутних військах у Чехії, довелося побачити Болгарію й Німеччину. Працював водієм у любешівській «хімії». 19 серпня, на Спаса, Анатолій Римарчук підвозив залізницький ансамбль до Лобни, де молодь давала концерт, а тоді забирав назад. Та перша зустріч і вирішила їхню подальшу спільну долю. До того не зналися, бо чоловік народився у Кухотській Волі Рівненської області, вже пізніше його сім’я переїхала до Залізниці.
«Сім днів походили, а на восьмий подали заяву. Через трохи зразу – перепивки, тоді свати. Колись же запоїни обов’язково робили. Тиждень прийнято було гуляти весілля. Спочатку у нашій хаті, а свекруха робила у шалаші. В один день коровай, наступного – весілля в молодої, далі – в молодого. Так гості їздили туди-сюди», – посміхаючись згадує, як стали на рушничок щастя, дружина.
Сподобався їй високий та стрункий, роботящий і дуже добрий хлопець. Чоловік же каже: «А нащо було ходити лишньо? Для чого втрачати таку гарну жінку? Треба забрати, аби інші не взяли, – і всьо». Й обоє сміючись пригадують: Анатолій мав приїхати по неї у вівторок, щоб подавати заяву, але з’явився у понеділок. Своїй обраниці пояснив: «Довше не видержу!».
Уже діти дорослі, внуки підростають
Найстарший син Едік і середульша Аліна здобули педагогічну освіту, наймолодша Наталка – юридичну. Всі створили власні сім’ї. Старші живуть у Залізниці, вже мають діток. Тож можна лишень уявити, як непросто батькам довелося допомагати трьом студентам робити перші кроки у вже дорослому житті. Тепер левова частка турботи й любові дістається внукам.
Варто зауважити, що Галина Петрівна як ішла заміж, то вміла всю хатню роботу, хліб пекла, бо росла єдиною донькою з п’яти дітей у батьків. Свого часу й на весілля пекла «по одинадцять ящиків солодощів, одних тортів із лебедями – по 25». А от м’ясне в сім’ї Римарчуків готує чоловік – коптить, в’ялить, запікає «рульки», рибу, словом, усе, чого душа забажає. Охоче він ділиться досвідом, які при цьому гілочки дають колір, смак продуктам, а котрі не варто використовувати.
Пан Анатолій розповідає: господарства мінімум тримають, бо немає потреби. Кінь, корова були, але їх уже збули. Ще є двоє поросят, птаство ціле літо розкошує у дворі. У сина трактор, тож усе, що потрібно зробити на городі, без проблем той допоможе. Та й загалом відгукуються Римарчуки про всіх дітей, що вони в них хороші, роботящі. Нині ж онуки прибігають і вчаться біля дідуся майструвати. А з бабусею – пекти коржики, булочки ліпити по своїй фантазії.
Заробіток шукає вдома
Анатолій Федорович – затятий рибалка, колись любив і полювати. У сина є ставок, який разом щовесни зарибнюють мальками. Але найбільшим його захопленням є збирання грибів.
«Весна почалася – пішли лисички. Оце мій перший заробіток», – зізнається чоловік. Білих грибів, бувало, по кілька сотень зараз знаходили. Сушать, маринують їх і використовують на власні потреби, не на продаж. Щороку господар збирає також чорницю, журавлину, брусницю, котрі і собі на зиму мають, і здають. Благо, що ліс поряд, не потрібно далеко їхати. Про онуків дідусь із гордістю каже: всі хороші грибники, хоча найменший ще дошкільня, а найстарший – четвертокласник. Про нього дідусь розповідає, що йому майструвати перший помічник, а бабуся додає: і підлогу допоможе помити, і попилососити. Внукам є з кого приклад брати, бо вдома батьки привчають до посильної праці, а дідусь Анатолій – майстер на всі руки. До армії працював водієм автоколони в Любешові, потім керував транспортом «у хімії» багато років, опісля перейшов на комбікормовий завод. Цій професії вивчився у Любешівському профтехучилищі. Крім того, освоїв ряд інших, – тракториста, столяра, каменяра, будівельника, слюсаря, електрозварювальника. Це все, каже господар, – його хобі, але при нагоді знання і вміння помагають копійку власною працею заробити. Бо ж не цурається ніякої роботи, а вміє багато чого, тож ні а сезони не їздить.
Тепло, затишно, красиво
На власному досвіді чимало навчився господар. Так, першого каміна зробив у своїй же хаті, користуючись підказками з інтернету. То було десятки літ тому. Молодша донька Наталія знайшла в інтернеті ескізи, по них господар розробив власний дизайн, зважив і на побажання дружини. Наступний камін робив синові. Той, переконує, вийшов ще кращий, бо врахував свої ж похибки. А людям іще досконаліше робить. Як груби мурувати та їх обкладати, піч робити, теж самотужки пізнавав.
Над дверима в хаті не можна не помітити припасовані роги з дерева. «Ходжу по лісі. Побачив таке чудо. Думав, що то вигадати – а змайстрував роги». Є тут і голова косулі – теж дерев’яна. А ще створені з цього ж матеріалу «символи любові-кохання», як каже автор, – голубки. По обидва боки каміна стоять делікатні драбинки. То – забавка для онуків, а колись у Наталчиній фотостудії були за декорацію.Також змайстрував малим по маленькому стільчикові, розфарбувавши різнокольорово. Та й дзеркало – у дерев’яній рамці, виготовленій вручну. Серед наступних ідей, зізнається господар, – перед будинком зробити фонтан із каміння. А ще всередині довкола вхідних дверей очеретом красу придумати. Тож нудьгувати чоловікові просто ніколи.
Неймовірний затишок у всьому домі створює відчуття перебування в оранжереї чи ботанічному саду. Адже, куди не кинь коком, – скрізь стоять, висять великі і малі, розлогі й скромніші, квітучі або просто листяні вазони. Навіть у ніші в стіні примостилися, у ванні та кухні. Всі підставки під ними створені руками господаря. Галина Петрівна бідкається: мусила трохи пороздавати своїх улюбленців, бо деякі вже просто не вміщалися, так розрослися. «Дружина має роботу зі своїм зеленим хазяйством весь рік – одні рослини на вулиці, інші в хаті», – посміхаючись каже чоловік. У свою чергу, жінка пояснює: коли зимують квіти вдома, щотижня має «марафон» – одні ставить на вікно, інші, навпаки, звідти приймає, переставляє, аби не викривлювалися і загалом почувалися комфортно.
«Я щаслива»
Саме так стверджує Галина Римарчук, котру добре знає вся Любешівщина і не тільки. Адже вона вісім років очолювала Залізницьку сільську раду. Колись головною бухгалтеркою 10 років у місцевому радгоспі трудилася. Чоловік господарством займався, дітей у садок водив і забирав, прав їхні речі, коли вона їздила на сесію в економічний виш, пригадує жінка. Після головування працювала лаборанткою кабінету інформатики в місцевому навчальному закладі і там створювала затишок озелененням.
Проте своїм найбільшим досягненням жінка вважає сім’ю, родину. «Я би стільки квітників не мала, якби чоловік не допомагав. Одної води скільки треба, щоб у дворі все полити. А ще ж щороку прибрати верхній шар ґрунту і навезти новий. Зате який у нас рай, коли цвітуть різні квіти», – оповідає жінка. І її обличчя світиться справжнім щастям, коли зазначає: тридцять шість років нещодавно минуло, як вони побралися. Звичайно, за цей час всяке бувало, як і в кожній родині. «Більше п’ятнадцяти років у мене щодня вранці кава в ліжку. Встаю о п’ятій чи пів шостої, і вже кава мене чекає. Обов’язково є до неї цукерка, шматочок тортика чи сиру. Добрішого чоловіка, як мій, мабуть, немає», – каже Галина Петрівна.
Тамара Урядова.
Фото із сімейного архіву Римарчуків.
