Після страшної аварії 10-річний хлопчик з Луцька швидко одужав. Волинські лікарі переконують, що це було справжнє диво.
Миколка Сахарчук з Луцька – звичайний хлопчик. Йому було 10 років, він ходив до школи, любив футбол і в неділі і свята паламарював у церкві. Цією історією поділилася з “Еспресо.Захід” мама хлопчика, який дивом вижив, Наталія Сахарчук.
“Вашу дитину збила машина”
Того жовтневого вечора родина з трьома дітьми поверталася з гостей. Батьки з найменшим сином Богданом переходили дорогу, був жвавий рух, Наталя встигла подумати, що машини навколо ніби літають, так і збити можуть. Мама дістала мобільник і зателефонувала Миколці, який із молодшим братом Антоном мали через 15 хвилин переходити цю саму дорогу, повертаючись із футболу. “Мамо, ми вже йдемо, скоро будемо”, – сказав тоді мамі Миколка. Тато хлопчика ще заспокоїв маму, щоб не переживала, адже хлопці не вперше повертаються самі.
Коли вони дійшли до свого будинку (хвилин десять ходьби від того переходу), мама Наталя знову зателефонувала синові. Але у слухавці замість Миколки почула жіночий голос: “Вашу дитину збила машина”.
Наталя віддала сусідці трирічного сина Богдана і удвох з чоловіком побігла до того переходу. “Швидка” була вже на місці, було повно людей, на узбіччі мій Миколка лежить на траві, у нього поливна голови у крові, один кросівок злетів. Кажуть, якщо при аварії злетіло взуття у постраждалого, то вже все, не жилець. Я до сина кинулася, а він до мене: “Мамо!” Живий! Далі все відбувалося, як у тумані”, розповідає мама Миколки.
“Швидка” доставила хлопчика до обласної дитячої лікарні у Луцьку. Мама ще пригадує жвавий рух людей у білому, отямилася вона, коли їй сказали, що далі їй не можна, а перед очима був напис на дверях “реанімаційне відділення”.
“Ця дитина ще жива?”
Через якийсь час мамі дозволили відвідати сина у реанімації.
“Мій Миколка лежав весь у трубочках, прив’язаний до ліжка. Через одну трубочку, яка стирчить із легені, стікає кров. Лікар пояснив мені, що під час аварії внаслідок сильного удару в Миколи всі внутрішні органи змістилися, а одна легеня лопнула, стався гемопневмоторакс. У легені збиралися кров і вода, легеня згорнулася і перестала працювати. З неї треба прибирати зайву рідину, тому її дренували, син був з трубочкою з легені, яка відводила все зайве. А оскільки Миколка вириває всі трубочки, то довелося його прив’язати. Синочок впізнав нас, казав, що ми його мама і тато”, – каже мама.
Зі слів мами, дитину навіть не везли на МРТ у сусідньому корпусі, бо не хотіли ризикувати, адже будь-який рух міг нашкодити дитині, міг бути смертельним. Залишалося чекати.
“Тоді я принесла Миколці ікону святого Миколая і попросила лікарів покласти її поруч з ним, а Миколчин натільний хрестик покласти йому під подушку. Сама подзвонила сестрі, розказала про нашу аварію і попросила читати акафіст до святителя Миколая. Набирай всіх, кому можна і проси читати акафіст Миколаю. Чому саме йому? Не знаю, щось мені підказало так зробити. І молилася сама, доки чекала під реанімацією”, – такі спогади у мами про ті дні.
Того вечора медики попросили згорьованих батьків поїхати додому і відпочити. За всю ніч вони не спали і вже 7.30 год ранку Миколчин тато забіг до реанімаційного відділення, а мама залишилася з дома меншими дітьми. “Привіт, тату”, – так привітав Миколка батька.
“Було так, що двері були прочинені і чоловік зайшов сам. Вже потім прийшли лікарі і кажуть нам, що ми не питаємо, як наш син, а самі валимо в реанімацію. Вчора наш Миколка був не жилець, а нині сам дихає! Вже на наступний день нам дозволили погодувати дитину, а на третій день лікар сказав: “Ваш малий рветься ходити по палаті” і на четвертий медики, не розуміючи, чому так відбувається, перевели Миколку до звичайної палати”, – каже Наталя.
А перед тим торакальний хірург питав у чергового лікаря, дивлячись її знімки: “Ця дитина ще жива? Ця дитина не могла вижити!” Лікар сказав, що дорослі півроку одужують після такої травми. Пацієнту вже й не кололи ні антибіотиків, ні вітамінів. На сьомий день лікарі вирішили відпустити хлопчика додому, адже не було потреби більше у лікуванні.
“Усі наші волинські лікарі, і дорослі, і дитячі, сказали в один голос, що одужання нашого Миколки – це був Божий промисел. Я ж знаю, що ми всі молилися за одужання нашого сина”, – каже мама.
Через місяць після аварії, коли ще зеленка не зійшла з тих ранок на голові, як почало рости волосся. ” Волосся на місці травми повністю виросло! Лише під рукою, де розріз був, як дренували легеню, залишився шрам”, – каже Наталя Сахарчук.
“Дідусь із сивою бородою і в червоній кофті”
Якогось дня, ще коли Наталія сиділа поруч із Миколкою, коли до палати зайшов настоятель лікарняної каплички. Священник запросив її до богослужіння і пішов далі по палатах.
“Мамо, а до мене не цей священник приходив”, – такі слова були мого Миколки. Я тоді його перепитала, якщо не цей, то хто тоді приходив. Син розповів мені, що це був дідусь із сивою бородою, голубими очима, у чорних штанах і червоній кофті. Він підійшов до синового ліжка і запитав: “Тебе звати Миколка?” Син сказав, що так і ще встиг подумти, звідки цей дядько знає його ім’я. У той час дідусь із бородою сказав нашому Миколці таке: “От бачиш, як Бог тебе любить, що аж послав мене до тебе”. Далі він підійшов і запитав, глянувши на ліву легеню, чи тут болить. Миколка кивнув головою, а дідусь торкнувся рукою того місця, тричі промовив: “В ім’я Ісуса Христа, рана, зцілися”, далі торкнувся голови (з лівого боку шкіра була здерта від скроні аж до потилиці) і сказав те саме, а після того вийшов. Святий Миколай зайшов у реанімацію і зцілив мого сина!”, – пригадує синову розповідь мама Наталя.
Коли Миколка Сахарчук поглянув на образ Миколая, який йому в реанімацію принесла мама, відразу впізнав свого рятівника: “О, це той самий дідусь, який до мене приходив!”, – сказав він батькам. Це дивно звучить, але це чи не єдина причина, чому Миколка одужував не по днях, а по годинах.
Після того випадку життя родини Сахарчуків змінилося ще більше. Вони завжди були церковною родиною, щонеділі їх можна було побачити у церкві, троє їх синів прислуговують у храмі.
“На знак подяки наша сім’я щотижня молиться у Свято-Миколаївському храмі Луцька, хоча раніше ходили в іншу церкву, святий Миколай нас привів за руку у свій храм і нам тут дуже комфортно”, – каже мама.
