Ірина Констанкевич – українська політикиня, науковиця, громадський діяч, докторка філологічних наук, професорка, народна депутатка Верховної ради України VIII та IX скликань. Входить до складу депутатської групи “Партія «За майбутнє», перша заступниця голови Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики, голова Благодійного фонду “Освітній фонд Лесі Українки”.
Відтак, у програмі “По-чесному з Олегом Осуховським” Ірина Констанкевич розповіла про освітній процес, дистанціне навчання і не тільки…
Ви самі зі Львова, чому так сталося, що Ви у свій час переїхали до Луцька?
Львів – це місто, де навчалися мої батьки, там вони познайомилися. Мама з Вінниччини, батько – з Галичини, (рідна Теребовля).Там вони одружилися і ми народилися, але згодом батьки отримали розподіл на Волинь і ми вимушені були переїхати.
Ваш чоловік відомий на Волині адвокат. Розкажіть про нього, де познайомилися чи можливо разом в Шевченка вчились?
Ми теж студентська сім’я. Очевидно, подібні студентські шлюби є достатньо довгими, бо мої батьки, будучи студентами – одружилися. Разом вже 57 років. А ми з чоловіком – 34 роки. Але теж ми познайомилися в університеті Шевченка. Він навчався на юридичному, а я – на філологічному. Так ми стали студентською сім’єю, а далі я вже його перетягнула на Волинь.
Ніколи не тягнуло вас до Львову?
Мене більше тягнуло до Києва, бо там я прожила 5 років в університеті, 3 роки в аспірантурі, докторантура. І знаєте за кількістю прожитих років, все таки Київ став більш рідний, хоча Львів для мене асоціюється з культурною столицею. Це завжди місце перетину різноматних культур: польська, німецька, єврейська. Усе, що пов’язане з дитинством та чимось романтичним це Львів, Київ- урбаністичні сучасні асоціації.
У вас двоє дітей. Вони навчаються в Києві, Луцьку чи можливо у Львові?
Орест вже закінчив навчання. Він здобував освіту в Одеській юридичній академії, а також паралельно магістратуру у нас в Луцьку. Тому в нього освіта юридична і економічна. А Соломія – завершила бакалавра в Луцьку, а ось магістра в університеті Шевченка. До слова,там є цікава магісткепрограма, яка має назву «цифрові медіа». І ось вона опановує цей напрямок, він мені теж іпонує. Сподіваюся вона себе знайде у сучасній медіа журналістиці.
Ви є доктор філологічних наук, скажіть, що вдалося допомогти освітянам і які законопроекти були прийняті завдяки Вам, що реально допомогли українській освіті?
Направду, освіта і наука- це та галузь нашого суспільного життя, яка потребує практики, і тому набутий університетський досвід допоміг мені стати депутатом. Тому що в попередньому скликанні, як працювала в Комітеті з питань освіти і науки. Відтак, в попередньому скликанні мною було спільно із середовищем експертів підготовлено законопроєкт, який стосується фахової передвищої освіти.
Простіше кажучи, це коледжі і технікуми. Варто пригадати, коли депутати VIII скликання, що ми ухвалили закон про освіту, який передбачив зміни в профільному законодавстві. Тому з – поміж моїх здобутків, це якраз підготовка даного профільного законопроєкту. Також мною в попередньому скликанні було підготовлено, щоправда у вигляді чернетки спільно з Міністерством і нашим профільним Підкомітетом законопроєкт про «Профосвіту»- це друга важлива річ.
Тим паче, я можу із задоволенням стверджувати, що мені вдалося відстояти кількість годин на предмет української літератури у шкільній програмі. Це була велика дискусія, яка тривала років зо два. До мене зверталися викладачі педагогічних та класичних університетів з проханням усе зробити, для того щоб кількість годин на українську літературу не зменшилися.
Я вважаю, що література є самодостатнім предметом, а в етапі коли Україна ідентифікується, як молода держава у світі, нам необхідно все зробити аби українська мова і література були тими факторами ідентифікації, як держави.
Тому це дуже важливо.
Як Ви вважаєте, сучасна українська школа є ефективна система, чи можливо потрібно щось змінювати?
Звісно, школа є консервативним середовищем.Але сучасний світ дуже стрімко міняється і діти разом зі світом змінюються. Тому я вввжаю, що школа і сучасна освіта мають стрімко трансформовуватися та модернізовуватися. На жаль, ми бачимо в школі розрив між знаннями, які мають вчителі і школярі. Першокласники, які відвідують школу, вже володіють гаджетами, вони знають різноманітні програми, попереду цифрового прогресу. А вчителі – відстають на кілька десятиліть. Тому, безперечно, повинні змінюватися підходи, щоб навчали не знанням, а навчали вмінню застосовувати правильний підхід. Потрібно також звернути увагу на перенавчанню. Вчителі повинні йти в ногу з часом, бути прогресивними людьми.
Нині чимало батьків є незадоволеними тим, що в ЗНО обов’язковим предметом включили математику. Як Ви ставитесь до цього?
Щодо математики, то я категорично за те, що математика була у школі. Для мене математика з логікою є майже тотожні поняття. Щодо ЗНО, це не стільки елемент для вступу, скільки ще й це обов’язковий елемент оцінки знань, які отримали у школі. Тому ЗНО- зріст тих знань, які отримує школяр за роки свого навчання. Відтак, я прихильниця цього. Твердо переконана, що треба заохочувати вступників на такі спеціальності, як:фізика, математика, хімія. Утім, найкраще заохочування – це коли випускник університету зможе побачити, де він зможе працевлаштуватися і яку він отримає зарплатню.
Як відомо, в західних університетах випускаються чимало українських студентів, які згодом і залишаються там жити. До прикладу, у Польщі.
Яким зробити так, щоб наші студенти поверталися додому, мали на теренах України достойну заробітню платню і працювали для народу?
Якщо молоді люди будуть розуміти, що вони за свою роботу і за отримані знання матимуть належну матеріальну нагороду, то вони будуть тут лишатися, створювати сім’ї, купувати житло, забезпечуючи свої родини. Тому я вважаю, що для молоді це найголовніший фактор – фінансове забезпечення. Для того, щоб молодь лишилася, вони повинні розуміти яку вони зарплатню можуть отримувати. У мене є великі претензії до влади, яка не хоче змінити ракурс бачення проблеми, потрібно актуалізуватися на молоді, і молодь буде таким «рушієм» суспільного прогресу.
Як Ви відноситесь до «освіти в смарфоні» і дистанційного навчання?
Нас змусили перейти на дистанційне навчання обставини,на які вплинути ми не могли. Утім, я бачу що дистанційне навчання – не ефективне. Найбільше тут програють сільські діти та діти з віддалених території, оскільки саме вони передбачають відсутність інтернету. Дистанційна форма навчання є вимушеною, але ми розуміємо що такі виклики будуть і надалі. Ми повинні віднайти якнайкращі форми і прийоми для дистанційного навчання. Для міста це буде один формат, для сільських територій – надання технічних завдань.
Ви двічі перемагали на мажоритарному округу. Скажіть, яка формула Вашого успіху?
Насправді, це складна робота для жінки, працювати у сільських округах. Зазначу, що мій округ є Волинське Поліське.
Треба спілкуватися з людьми, не боятися їх. Йти до людей, наповнбюватсия їхнім проблемами. Народний депутат – це людина, яка бере не тільки повноваження написати закони. Тому у мене 226 населених пунктів на окрузі. В кожному з них я побувала, з багатьма на прямому телефоні. Вони завжди зі мною комунікують, слідую класичний варіант депутатки – мажоритарниці.
Ви – член спеціальної Комісії щодо правового захисту ветеранів війни. Чи належним чином захищені наші ветерани?
Парадоксально, на 7 – му році війни я буду говорити, про те, що на жаль, ветерани є незахищені ані соціально, ані в плані медичного обслуговування.
Ми проводили кілька спільних засідань, зокрема: Міністерство ветеранів, Міністерство охорони здоров’я, наші ТСК і ми доносили висновки нашої
роботи, але «віз і нині там».
Я вважаю, що Центральна виконавча влада свідомо ізолюється від проблем ветеранів, а це є несправедливо.
Ви є головою Благодійного фонду “Освітній фонд Лесі Українки”. Розкажіть про це.
Я призупинила своє керівництво у фонді, тому що це було неможливо поєднувати із парламентською роботою. Внаслідок того, що я очолювала цей фонд, ми займалаися щодо творчості і популяризації Лесі Українки в масштабах України і світу, була реалізована «Постанова до 150 – ліття Лесі Українки». За цією Постановою було здійнено амбітний проєкт 14 – томник повне зібрання творів Лесі Українки. Це мабуть найбільша амбіція культурного середовища.
Нещодавно Ваш син Орест одружився. І Ви побажали прожити йому у шлюбі стільки, скільки прожили Ваші батьки. У чому секрет довгого і щасливого шлюбу?
Я вважаю, що нам важливо формувати сімейні цінності. 57 років – це приклад моїх батьків, як поважати один одного, чути один одного, як любити.
Ми живемо в шлюбі з чоловіком вже 37 років. Відтак, я буду зорувати на своїх батьків.
