Журналістка «Четвертої влади», разом з товаришем, пізно ввечері намотали містом на велосипедах 25 кілометрів, щоб знайти у Рівному повій. Об’їздили кілька точок і душевно поспілкувалися із двома секс-працівницями.
Про роботу, про гроші, про клієнтів, про поліцію, про їхні сім’ї, про перспективи легалізації проституції. Жінки відверто розповідали. Одна була п’яна, інша – під кайфом, пише ВолиньUA.
(В діалогах з повіями присутня ненормативна лексика)
Наталі, 18 серпня о 22.00
Жінка 45 років середнього зросту та статури, у чорній короткій сукні з блискітками та білому піджаку. У професії 25 років. Має чоловіка, трьох дітей та онуку. Каже, що під час роботи користується презервативами.
– Добрий вечір.
Добрий, – відповідала вона.
Від жінки пахне алкоголем. Їй важко вимовляти чітко слова.
Я б хотіла у вас дещо запитати, ви не проти?
Не проти.
– Мене звати Оля, я журналістка.
Жінка різко схопилася і почала стрімко йти у протилежному від мене напрямку.
Не треба мене знімати і фотографувати, – каже.
– Ми нічого такого робити без вашої згоди не будемо. Я просто хочу з вами поговорити.
Вона зупиняється, зводить на мене голубі очі і каже:
Добре. Поговоримо.
Вона назвалася Наталі. Журналістка з товаришем ще раз представились і запитали, чому вона тут стоїть.
Як почався цей довбаний локдаун, то мене звільнили з роботи.
Де я тільки не залишала своє резюме. Навіть конченою посудомийницею не беруть.
Жінці після 45 років знайти роботу тяжко. Ну, от чого так?
Пізніше з’ясувалося, що Наталі продає секс уже 25 років, хоч раніше, до карантину, мала паралельно і «офіційну роботу».
Поки журналісти спілкувалися з Наталі, помітили, як водії, проїжджаючи повз них, зменшують швидкість і вдивляються у їхні силуети.
Думаєте, від доброго життя тут стоять?
Я хочу заробити собі на життя. У мене є троє дітей. Я мушу їм допомагати.
Я маю внучку, маленьке сонечко моє.
Тут жінка розплакалась. Ігор вийняв вологу серветку та запропонував жінці.
Я не якась наркоманка, що заробляє собі на дозу. Я хочу заплатити за зйомну квартиру.
Журналістка розчулилася та обійняла жінку.
– А якби ваша сфера діяльності була легалізована, вам би легше було?
Ці с*ки перекрили нам можливість заробити, – відповіла жінка.
Журналістка ще раз уточнила запитання й жінка пояснила, що «с*ки» – це міська влада, яка вирішила облаштувати кільце і тим самим на кілька місяців перебила для неї стабільні заробітки на точці біля заправки. На запитання, скільки коштують послуги, жінка відповідати відмовилась. Про вартість журналісти дізналися пізніше.
Наталі заспокоїлась, і з вдячності за діалог запропонували пригостити її кавою.
Журналістка з товаришем сіли на велосипеди та вже мали рушати, але жінка запропонувала, щоб хтось із нас лишився з нею далі говорити.
Так я пішла по каву, а Ігор залишився з Наталі. Повертаючись, я побачила, як під’їхало авто, вона сіла туди та поїхала, – розповідає журналістка «Четвертої влади».
– Казала, що скоро буде і щоб ми чекали 20 хвилин, – сказав Ігор.
Ігор переказав, що відбувалося, поки вона ходила по каву:
За цей час приїхало дві машини. Коли вона переговорила з чоловіками з першої, то повернулася до мене обурена і казала, що така крута машина, а їм дорого. Вона озвучила ціну 400-500 гривень.
– Я так розумію, що 500 гривень – це звичайний секс, а 400 – оральний. А було таке, казала, що і за 300 погоджувалась їхати. А вже у другу сіла.
Казала, що на цій точці клієнтів не буде, то спуститься до заправки. Там, буває, приходять пішки клієнти, домовляються, викликають таксі і їдуть у готель. Інколи була на квартирах, але більше у готелях.
Розповідала, що вчора був такий піший клієнт, але вона йому відмовила, бо побачила в руках ніж.
Не дочекавшись повії, ми рушили до «Софії». Там нікого не було, тому поїхали на Київську.
Проїхавши перехрестя вулиць Київська, Костромська та Данила Галицького, вони помітили біля в’їзду на територію обласної лікарні знайомий жіночий силует у білому піджаку. Це була Наталі. Вона йшла попід руку з жінкою, і тримала в руці енергетик.
– Слухайте, ви казали, щоб ми чекали вас 20 хвилин. Ми вже почали переживати.
– Ой, б**дь, – відповіла нервово повія, – вони мене “матлошили” годину. Я їм сказала, що більше такого не буде. На тій точці нічого вже б не було, то я сюди приїхала.
Кава для Лізи, 19 серпня 00.15
Ліза – повія з п’ятирічним стажем. Світловолоса, середньої статури. Їй 35 років. Виглядає на кілька років старшою. Одягнена в спортивний костюм пастельного кольору, балетки та з маленькою сумочкою в руках – зовсім не схожа на повію.
– Добрий вечір.
– Добрий вечір. А ви хто?
– Мене звати Оля, а це Ігор. Вам ваша подруга не розповідала про знайомство з нами?
– Так, було таке. Я Ліза.
– Можна з вами поспілкуватися?
– Без проблем.
Журналістка (з велосипедом), Ліза (в центрі) і Наталі
– Як ви ставитесь до легалізації вашої роботи?
– Добре. Це треба, бо ми незахищені. Нас вважають якимись не такими, можуть принижувати та ображати.
– Ну, ви розумієте що, якщо проституцію легалізують, треба буде, наприклад, платити податки?
– Да, без проблем. Якщо я буду знати, що до мене ніякий “мєнт” не буде лізти, клієнти будуть знать, що я захищена, то чого б і ні.
– Я вас трішки попитаю, але якщо питання будуть незручні то можете не відповідати.
– Окей.
– Ви давно працюєте отак?
– З 2016 року.
– А чому? Це потреба така, чи скрута вас сюди привела?
– Ну, я з 13 років наркозалежна і сюди прийшла, щоб вижити, щоб заробити собі на дозу. Я колюсь і цього не приховую.
Я дуже здивувалася, бо ззовні Ліза не була схожа на наркоманку з двадцятидвохрічним стажем, хоча її тембр голосу видався мені трохи специфічним.
– Я просто, розумієте, бачила наркозалежних, але вони худющі, із запавшими щоками, ротом, загостреними рисами обличчя і зі специфічною вимовою. А ви гарна жінка, так і не скажеш.
– Ну, це треба розуміти і вміти робити.
– А що ви вживаєте?
– Метадон.
– Це ви у програмі замісної підтримувальної терапії (це метод лікування людей із психічними та поведінковими розладами внаслідок вживання опіоїдів – ред.)?
– Спочатку так, але того, що вони дають, мені вистачає на один раз.
– Можна дещо запитати?
– Без проблем.
– У вас вже, певно, за стільки років є тунель (коли в наркозалежних на руках вже немає куди колотися, вони шукають великі вени, найчастіше в паху, і коляться в одну і ту ж точку. З часом там утворюється така дірка, що фактично не затягується – авт.)?
– Не тунель, а шахта. Є в паху. Але я одягаю такі трусики з кружевом, щоб клієнти не бачили. Це не красиво.
Ліза розповіла, що близько року тому була у християнському реабілітаційному центрі. Там вона не вживала наркотики два роки. Нині повернулася до старих звичок і життя.
– Мені так добре, я по-іншому жити не хочу. Я жила без наркотиків у реабілітаційному центрі, але це не моє.
Жінка жила почергово з п’ятьма чоловіками, останнього нещодавно похоронила. Він теж був наркозалежним. Батьки її вже померли.
Має брата, який теж ін’єкційний наркоман. Вони разом перебиваються заробітками, аби мати на дозу.
Нашу розмову перебиває гучний кашель Наталі. У неї почався астматичний напад. Вона вийняла із сумки інгалятор і почала вдихати. Ми з Ігорем стоїмо розгублені, адже це було зненацька і ми не знали як їй допомогти, якщо щось піде не так.
– Зловила, – каже Наталі. – Накурюся тих сигарет, то отут так під ребрами болить. Я думала, що це печінка.
– Ото ви даєте.
– А ви зрозуміли, що я випивша?
– Ну, так. Від вас пахне (та ще й язик заплітався, – авт).
– То це в її чоловіка був ювілей, – говорить Ліза, показуючи на Наталі.
Ліза розповідає, що одного разу клієнт її навіть хотів убити, а потім знову перестрибує на тему наркотиків і каже:
– У мене доза була дуже велика. Мені у день треба було, щоб розкумаритись, 2 тисячі гривень. Я так заробляла і так витрачала. Ну, там плюс ще поїсти. Але особливо їсти не хочеться.
– Так, вона нічого не хоче їсти, – підтверджує Наталі. – От коли вколеться і приходить на роботу, тоді голодна. І там на «Окко» їй чи гамбургєр, чи хот-дог дають (працівники пригощають, – авт).
Поки ми говорили, проїхало два авта, які зупинялися за кілька метрів попереду. Дівчата не підходили, пояснили нам, що не будуть підбігати: якщо клієнтам треба, то нехай здають назад.
Повз нас проїхала поліцейська машина.
– Вони вас чіпають? – запитую.
– Вони пишуть на нас дуже гарно штрафи. Не там перейшли дорогу і так далі. Ти розумієш, він приїжджає раз в три місяці, заповнює, що така-то надавала сексуальні послуги незнайомому їй чоловіку за таку-то суму, але це доказати нереально. Це я просто стою тут, він під’їхав, записав і мені типу штраф прийшов. Я йому пояснюю, що платити не буду. А він мені каже, що йому треба написати, – каже Ліза.
Жінки розповідають, що серед повій, які стоять при дорозі, багато нарко- та алкозалежних. Часто вони працюють до ранку. Взимку мерзнуть і чекають, щоб якнайшвидше приїхав клієнт і вони сіли зігрітися в автомобіль. Інколи зароблять 1000-1500 гривень за «зміну», а буває й нічого.
Є «позитивні» історії. Це коли повія, а такі нібито є у Рівному, заробила на будинок, вийшла заміж, купила авто чоловіку, який нині забирає її з «роботи». Часто повії помирають від передозування та в аваріях (з п’яними клієнтами, – ред).
Наталі вийняла гроші із сумочки і попросила Ігоря купити цигарок. Він пішов купив, а коли повернувся, розповів, що по дорозі бачив ще одну повію. Дівчата відповіли, що знають її, але не товаришують.
Знову під’їхав автомобіль і став за кілька метрів від нас.
– Я не піду, – каже Ліза. – Йому треба, то хай здає назад.
– Правильно, ох**ли, – додає Наталі. – Але лучше йди, бо я то заробила сьогодні, а ти ні. Тільки не швидко, бо почнеш кульгати, то втече, – звертається до Лізи.
Ліза кульгає, бо має вже багато років проблеми з тазостегновим суглобом – він у неї зруйнований. Жінка, тримаючи в руках цигарку, не поспішаючи пішла до машини. І за кілька хвилин покликала Наталі. Вони переговорили з пасажирами, й авто поїхало.
– Каже, що пізніше приїде. Придурок, – пояснює Наталі.
Повз проїжджає вантажівка та сигналить нам.
– Це вони з нами здороваються, – Наталі.
– Да, вони завжди з нами здороваються, – Ліза.
Було холодно і ми вже збиралися їхати додому. На знак подяки запропонували повіям купили по каві і побажали берегти себе та своє здоров’я.
– Якщо щось треба ще розказати, то приїжджайте, – каже Ліза.
– А де я вас можу знайти? – запитую.
– Я буду тут після десятої.
– А вдень? – запитую.
– Я в день сплю, – відповідає Наталі.
– Я в день теж. Вколюсь і сплю до вечора, – каже Ліза.
– А скільки ви в день колетесь?
– Зараз раз-два, вечері перед роботою, але сьогодні три.
– Ти обіщала зменшувати дозу, – звертається до Лізи Наталі.
– Да, але сьогодні прийшов друг і приніс за народження дитини. То ми вже відсвяткували.
– Ви зараз під кайфом? – запитую.
– Да, бо я би не встала і не змогла сюди прийти, – посміхаючись каже Ліза.
Ми знову попрощалися і таки вже поїхали.
– Слухай, мені їх шкода, я навіть плакала, коли вони про себе розказували, – ділиться враженнями журналістка з головним редактором. – Плакала і сміялася – такі кумедні речі розповідали про клієнтів, про їхні причандалі і таке всяке (не вся розмова увійшла в текст, – ред).
